Хвилина мовчання...

Сьогодні, 8 жовтня, — пів року з дня героїчної загибелі Владислава Слюсара.
Йому було лише 21.
«Кожен день – це крок до мрії», — писав Влад у своєму статусі в Інстаграм.
На жаль, він не дійшов.
Якийсь із його кроків став останнім…
8 січня 2025 року, поблизу села Малинівка Покровського району, снайперська куля ворога обірвала життя юного воїна. Разом із ним загинув побратим.
Владислав — із села Геніївка Слобожанської громади. Після школи закінчив Регіональний центр професійного навчання будівельних технологій. У 18 років був призваний на строкову службу, а вже у лютому 2024 року підписав контракт і став бійцем брига́ди оперативного призначення «Червона Калина» Національної гвардії України.
Мінометник 2-го мінометного взводу військової частини А3028. Воював на одному з найгарячіших напрямків — чесний, сміливий, відповідальний, світлий.
Перед загибеллю Влад писав мамі, що скоро приїде у відпустку… Не встиг.
Цитата, яку написала в соцмережах його ріднесенька бабуся:
«Це нестерпна біль, втрата. Як важко визнати, що ми тебе більше не обіймемо.
Для нас ти — гордість і підтримка.
Для мами й батька — син.
Для сестри — брат.
Для мене ти — дитя, онук мій перший.
Ти — вічний сон наш, вічний сум…»
Таким щирим, добрим, працьовитим хлопцем він був. Владислава любили всі — і в родині, і серед друзів, і на службі. Його не можна було не любити: відкритий, комунікабельний, завжди з усмішкою, завжди з душею.
Таким він залишиться в пам’яті — світлим, чистим, справжнім.
Вічна шана і вічна любов до тебе, Владиславе.
Герої не вмирають.